Якщо полічити, не так-то й багато в районі фольклорних колективів, яких об’єднує любов до народної пісні. Приміром, гордістю тарасівців є народний козачий хор “Жайвір”, новоселівців – народний колектив “Чайка степова”, вербівчан – фольклорна група “Вербиченька”, виступ якої довелося побачити днями. Прикро, що в групі всього кілька співаків. Все, що залишилося від двох колись великих мехзагонівських хорів. Проте, як вони співають! Отой молодечий запал, блиск в очах, барвисті переливи голосів і незрадлива любов до пісні, що не минула в них з роками, – і змусили мене познайомитися з виконавцями народних пісень поближче. Але, на жаль, тільки з тими, кому здоров’я дозволило прийти до Вербівського сільського Будинку культури і виступити на сцені, – Лідією Іванівною Попитайленко, Валентиною Федорівною Яцун, Олександром Петровичем Урсулом та Леонідом Пилиповичем Качаном. З ними я й говорила про все, що стосується “Вербиченьки”.
Одним з перших до групи ввійшов Олександр Петрович Урсул, а пізніше йому склав компанію Олексій Пилипович Качан. Пісня міцно ввійшла в життя чоловіків. Співали обоє до призову в армію, співали й тоді, коли вдягнули солдатські шинелі, Урсул навіть був заспівувачем. Співали обоє і в сільському хорі. А тільки Олексій Пилипович на своєму кутку, в “Ленінському”, а Олександр Петрович – в “Зірці”. На репетиції ходив разом з дружиною, що мала дуже гарний голос. Коли її не стало, одружився на Л.І.Попитайленко теж співачці. Власне, з нею й пов’язане створення “Вербиченьки”.
– Наша група утворилася невдовзі після мого 60-річчя, на святкуванні якого не обійшлося без пісень. – Розповідала заспівувачка групи Лідія Іванівна Попитайленко – Тодішній голова сільської ради Наталія Василівна Євтушенко, коли почула, як ми співаємо, каже: “У вас так гарно виходить, чому б вам не збиратись й не співати разом.” Ми подумали над її пропозицією. З тих пір минуло тринадцять років, як ми співаємо разом.
Утворення “Вербиченьки” припало на середину 90-х років. Всі, хто ввійшов тоді до неї, були відносно молодими і горіли бажанням збиратися, співати, спілкуватися з такими ж, як вони. Валентина Федорівна Яцун, котра прийшла до гурту чотири роки тому, застала ті часи, коли колгоспним автобусом фольклорний колектив роз’їжджав із концертами по нашому та сусідніх районах. Із захопленням згадувала про гастролі, під час яких познайомилася з багатьма сільськими співачками, в тім числі й солісткою Новоселівського народного хору Олександрою Єлизарівною Межевич, з якою й по цей день підтримує дружні зв’язки.
– Я спершу соромилася виходити на сцену, – зізналася Валентина Федорівна, – А зараз не можу не співати, буває, що складаю вірші для майбутніх пісень або ж про нас:
Яке ж це диво жить на білім світі,
Коли буяє все й цвітуть сади.
А ми ж такі веселі і такі ж щасливі –
Йдемо до клубу, щоб співать пісні.
Репертуар “Вербиченьки” різноманітний. Є в ньому і російські, і українські пісні, і призабуті, і сучасні. Всього їх у пісеннику не менше ста.
– У мене завжди напоготові папір та ручка, як тільки почую по радіо нову пісню, швиденько записую сама і дзвоню жінкам із нашої групи. Потім збираємося і зводимо усе до купи, – розказує секрети поповнення репертуару В.Ф.Яцун.
Та, на жаль, останнім часом на репетиції та виступи збирається все менше і менше учасників групи. Недавно поховали солістку і заспівувачку Любов Марківну. Все важче добиратися до сільського клубу іншим жінкам, Літа беруть своє, адже середній вік “Вербиченьки” сягнув за сімтдесят. Зате, коли збираються поспівати, неодмінно влаштують у когось посиденьки, де без вареників не обходиться, чи то з картоплею, чи то з вишнями чи абрикосами. В залежності від сезону. І, звичайно ж, без пісні, чи то веселої, чи то журливої. І так гарно сплітаються в унісон жіночі та чоловічі голоси і линуть над селом.
Все-таки жива і ще довго буде жити у селі народна українська пісня, бо не може такого статися, щоб її хтось не підтримав.
Автор: Л.СЛАБИШЕВА.
ФОТО М.ДРЮЧЕНКА.
Немає коментарів:
Дописати коментар