Як живеться в ньому людям? Про це ми говорили з вербівським сільським головою Л.М. КРАВЧЕНКО.
– Людмила Миколаївна, за що найбільше болить голова?
– За водозабезпечення села, яке на сьогодні є найболючішою проблемою. Водогін споруджено у дев’яності, а свердловину – ще в сімдесяті, ось вона й починає дихати на ладан. Запрошували спеціалістів із Бердянська, кілька днів тому приїздили вони з Білозірки, консультувалися, як вийти з ситуації, адже Вербове належить до того краю, якому Бог не дав води. Нам радять прочистити свердловину і приступити до розробки проекту на буріння нової.
Днями на сходці села звітувала про свою роботу і там, крім водопостачання, порушували питання про медичне обслуговування. Склалася така ситуація, що через відсутність бензину медики не виїжджають на виклики. Люди також наполягали на відкритті стаціонарної аптеки. Донедавна у нас працювала аптекарка, але в зв’язку з низькою зарплатою розрахувалася, і її обов’язки переклали на медсестру амбулаторії. Через день вона підвозить ліки виписані по рецептах. Але ж не можна наперед спрогнозувати, коли і в кого щось заболить. Тому люди й наполягають, щоб аптека в селі була постійною.
Не менше турбують питання благоустрою села, дороги. Подали з цього приводу заявку на всеукраїнський конкурс, а чи пощастить?
– Але ж заасфальтувати хоча б центр села сьогодні нереально, дуже дорого.
– Знаю, але щось робити треба. У селі 23 вулиці і тільки одна з них асфальтована, решта – ґрунтові. Так уже склалося в минулі роки, а тепер до кого йти? У Вербовому лише три фермерські господарства та агрофірма, вона й так допомагає і матеріально, і абсолютно всім, з чим би не звернулась. Тільки потепліло, почалося прибирання на кладовищах, братських могилах, то агрофірма й виручає: землю й пісок завозить, сміття вивозить. Скажу, що її підтримка вагома.
– Добре, хоч газ у село провели. Є нові абоненти?
– Ось тільки провели збори добровільного об’єднання з підключення нових абонентів. Розглянули чотири заяви, встановили ціну, але наскільки вона влаштує людей? Три роки тому той, хто проводив газ, вносив майже по 21 тисячі гривень, щоб довести лише до двору. Зараз з урахуванням інфляції сума складе в межах 26 тисяч гривень. Це великі кошти, але в той же час, якби не знайшлося тоді 90 чоловік, які ризикнули, влізли у кредити, витримали той важкий 2009 рік, якби не агрофірма, невідомо чи й був у нас газ.
– Вербове – село перспективне чи вимираюче?
– У 2009 році народжуваність у селі фіксувалася вища, ніж смертність. Торік народилося 11 діток, а померло 12 осіб, зареєстрували чотири шлюбні пари. На сьогодні в селі проживає 962 людини, з усієї кількості майже 200 дітей: дошкільного віку – 60 та шкільного – 134. На відміну від інших сіл, у нас є дитячий садочок, який працює цілий рік. Там стільки різних заходів проводять! Діти ходять у походи, пропагують здоровий спосіб життя, українські традиції. Хоча є у Вербовому багато вулиць, де стоять порожні двори. Але в цьому році прописалася в одному дворі і почала хазяйнувати одна сім’я. Це дуже рідкісне явище для нас, адже роботи у селі немає. Той, хто залишився в ньому, живе за рахунок господарства. Але не такі ми вже й відірвані від світу, як дехто думає. Це до Поліг нам 30 кілометрів, але недалеко до Запоріжжя, Токмака. Так що нам тут не так і погано, як декому здається. Нам якби шляхи хороші, а про решту подбаємо самі. У цьому році проклали пішохідну доріжку в центрі села, поставили урни – і молодь, яка приходить на дискотеки, почала кидати сміття туди.
– Людмила Миколаївна, що вам вдалося зробити і що б іще хотілося зробити для села?
– Мріяла про вуличне освітлення. За 6 років роботи сільським головою вуличне освітлення збільшилося на 60 ліхтарів. Зараз мрію про сільський музей. Не знаю, чому так сталося, що у школи музей є, а у Вербового, якому незабаром 225 років, його немає.
Дуже хочеться здружити людей, об’єднати їх. Можливо, певну роль у цьому відіграє церква. Приміщення під неї уже виділене. Агрофірма допомогла вікнами, зараз там ведуться внутрішні роботи. Повільно, але йдуть. Шкода, що в селі уже не буде такої церкви, як колись. Казали, коли в ній били дзвони, чули аж у Токмаку. А ще казали, що одна стіна у церкві затікала, і на ній проступала постать монаха. На жаль, нікому не спало на думку сфотографувати. А зараз від стіни залишилися лише руїни.
Хочеться, щоб Вербове було чисте й красиве. Проводимо для цього суботники, запрошуємо узяти в ньому участь усіх жителів села. Тільки ж кожен по-різному реагує на запрошення. Приходять ветерани, школярі, та є такі, що з насмішкою дивляться на тих, хто наводить порядок у селі та на братських могилках.
У цьому році ми хочемо відремонтувати пам’ятник визволителям. Перепоховання відбулося ще в 70-х роках, із 1049 загиблих, котрі загинули та померли від ран у вербівських госпіталях, на гранітних плитах викарбовано лише 389 прізвищ, бо решта вважались невідомими. Тепер ми вирішили винести на плити прізвища тих, кого вдалося встановити. Переглядаючи списки, ми були здивовані до глибини душі. Серед похованих переважно 18-річні хлопчики з Москви, Московської області, Азербайджану, Сибіру, котрі полягли за те, щоб ми жили. І не прийти хоча б раз на рік на це святе місце – просто не по-людськи.
Багато хто дивується, що для підтримання порядку в нас створено добровільну народну дружину. “Що у вас там якісь заходи проводяться?” “Аякже, – відповідаю, – намагаємося свої будні розвеселити”. Заходів у Вербовому до різних свят проходить дуже багато. А останнім часом у нас зав’язалися дружні стосунки з Гуляйпільською школою-інтернатом для дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. Уперше запросили їх шість років тому на конкурс красунь. Вони приїхали, виступили зі своїми номерами. Так і зародилась традиція.
Виступаючи на останніх звітних зборах, я подякувала присутнім за співпрацю, побажала батькам виховувати дітей порядними, дітям бути вдячними своїм батькам, триматися разом, і всі труднощі буде легше переживати. Тоді по-іншому дивитимешся на це сіре життя і по-іншому сприйматимеш всі проблеми. Хочу також, щоб Вербове стало рідним домом для тих, хто у ньому народився, і щоб вони сюди завжди поверталися з великим задоволенням.
Л.Слабишева.
Фото М.ДРЮЧЕНКА.
Немає коментарів:
Дописати коментар