Вербівський художник - Микола Андрійович Лемішко

Народився в селі Вербовому (25 вересня 1952 року) і майбутній художник Микола Андрійович Лемішко. Зростав у надзвичайно бідній родині, до того ж не знав батьківського тепла і турботи. Мама і бабуся - найрідніші і найближчі люди - ростили і підтримували Миколку, дивувались і захоплювались його вмінням так гарно змальовувати все, що бачив довкола. Мабуть, це від них у нього було скільки доброти і щирості. Та Микола Андрійович із тих людей, що творять себе самі. Завдяки своїй цілеспрямованості та наполегливості він все-таки став «знаменитим художником», як вимріяв собі у дитинстві, хоч і нелегким був цей шлях до успіху.

З листа-спогаду однокласника та товариша Заїченко Гр.Гр.

«До нашого класу Микола став ходити з 1 вересня 1967 року, тобто коли я перейшов навчатись до 9-го класу. Два навчальних роки ми навчались за однією партою. Спочатку він для мене здався дуже серйозним. Так-що для дійсної дружби пройшов певний час. Потім як кажуть: «пішло й поїхало». Наша дружба стала міцнішати. В школі він був дійсно трішки «замкнутим», але навчався відмінно і до малювання був неабиякий хист. Мені часто доводилось бувати в нього вдома. То було як розпочне показувати свої роботи, то цьому не було краю. Тільки холстів з портретами його бабусі було десятки. Він її дуже любив і вона була його головним чинником у малюванні портретів. А скільки робіт було на тему війни 1941-1945 років. Не менше було робіт присвячених селу, його жителям та сусідам і знайомим. Характер був у нього спокійний, працелюбний. А тільки якщо у нього щось виходило дуже гарно, ото тоді не всім признається. При закінченні 10-го класу Микола мені сказав: «А знаєш, Гриша, я собі придумав псевдонім, -(Ле.Ни.Ан.) ну як добре придумав?». Я сприйняв це як гумор, посміхнувся та й кажу: «Здорово! А навіщо?». На це почув у відповідь: «Знаєш, Гриша, тільки нікому не кажи, я колись буду знаменитим і це мені згодиться». Дійсно на той час він мав, на мій погляд, все щоб стати знаменитим. На декількох малюнках він навіть зробив підписи (Ле.Ни.Ан.) Лемешко Николай Андреевич ».

В 1969 році Микола Лемішко закінчив Вербівську середню школу і поїхав до Запоріжжя. Довелось іти працювати, щоб одночасно міг навчатися у художній студії. А згодом зміг закінчити художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту ім.К.Д.Ушинського. Рік служив в армії, а повернувшись, разом з дружиною виїздить до Узбекистану.

В Навої він учителює, а головне - творить. Живописець Микола Лемішко завжди був у творчому пошуку. Також бере участь в обласних виставках, а в 1979 році представляє 19 своїх робіт на республіканській виставці «Показують молоді» в Ташкенті. Працю молодого художника належно оцінюють, прийнявши його до Спілки художників Узбецької ССР. Ряд його картин - «Мартенівці Запоріжсталі», «Пам'яті фронтовика», «Спогади про дитинство», «Запоріжсталь, 1941-ий рік» та інші (у числі 19) були представлені на Всесоюзній виставці.

До Запоріжжя Микола Андрійович повертається зрілим художником. Однак сумніви, вимоглива самооцінка підштовхують його постійно до пошуку нових форм, тем, сюжетів. Отож, він постійно в роботі. Бере участь у численних республіканських і всесоюзних виставках. Його роботи викликають захоплення, адже в них відчуття вічності, і приналежності до безмежжя Всесвіту, і тепла і щира любов до простої людини. Микола Андрійович стає членом Спілки художників Української ССР. Художник багато працює. Навіть коли приїздить до рідного села на відпочинок, його, то на ранковій зорі, то в передгроззя бачили односельці з олівцем чи пензлем у руці десь у мальовничому куточку природи.

І ось 1983 році - заслужене визнання його таланту і праці до самозреченості. Микола Андрійович стає членом Спілки художників СРСР та радість від цієї події була затьмарена дещо від заздрощів, які породжували ненависть та інтриги недоброзичливців. А більше тяжкою, невиліковною хворобою. Лейкемія уже через рік вирвала його із життя саме в розквіті сил. 10 вересня 1984 року він пішов з життя, а його головні творчі плани так і залишилися незавершеними: не збулась його мрія працювати у власній майстерні, а скільки невисловленого залишилося у багатій, щедрій душі митця...

Та смерть не владна над художником. Він живе у своїх картинах, у душах рідних і близьких йому людей, у пам'яті своїх односельців. З дитинства юні вербівці знають ім'я свого знаменитого земляка, знайомляться, хай з небагатьма, його творами, зібраними в шкільній галереї, картини до якої після смерті Миколи Андрійовича безкоштовно передала його родина 15 січня 2003 року. А на сільському кладовищі друзями-однодумцями встановлено бюст художнику, до якого можна прийти і вшанувати пам'ять.

Люди пишаються тим, що народилися на такій щедрій на таланти вербівській землі. А доки живуть і хвилюють нас картини художника, поки житиме і він серед нас - житиме в нашій пам'яті, в наших серцях.