ПОЕТИЧНИЙ ВІНОК ПАМ`ЯТІ ВАСИЛЯ ЛІСНЯКА

Пам'яті Василя Лісняка

Ми прийшли сьогодні 

вас пошанувати,

Нагадать при цьому 

той далекий шлях,

Як пісень складалось 

гарно та багато,

Як раділи сходам жита 

на полях.

Як війна частенько 

вам взнаки давалась.

І боліло серце 

з нездійсненних справ,

Та веселка раптом 

дивом дивувала. 

І снага злітала 

віршем від Дніпра.

Знову поселились 

ви в своєму домі.

Канули у часі 

всі тяжкі бої...

"Дні стоять погожі, 

дні стоять чудові 

В рідній, наймилішій 

стороні твоїй".

Тетяна Нещерет
Запоріжжя, 1961 р.


СВЕТ ЗВЕЗДЫ
Памяти Василия Лисняка

... И звезды смертны.
Но люди приметили:
Столетия целые
В космическом океане
Свет их струится
И после смерти.
И считают живыми
Те звезды земляне.
Тропинкой иду
Чебрецовой и росной.
Усыпано небо
Вселенскими гроздьями.
Отчизна!
Быть вечно тебе
светоносной -
Живут твои люди
И умирают звездами.

Святослав Футорович

ЛУГОВА ГЕРАНЬ

ДУЖЕ ЛЮБЛЮ
ЛУГОВУ ГЕРАНЬ...
В. ЛІСНЯК.

Василю Андрійовичу, глянь -
Зонтики вишнево-золотаві!
Знов розквітла
лугова герань
У м'якій смарагдовій отаві.
Як вона радіє, подивись!
Як лукаво розтуляє вії!
Кажуть, що прийшла вона
колись
Аж із мису Доброї Надії.
А на що ж надіятися нам?
Не зустріть тебе і не почути.
Пелюстки багряні тут і там
Гаснуть, як маленькі
парашути.

Стежка покотилася в'юнка.
Ти по ній пішов?
А де ж ти нині?
У бібліотеці Лісняка
Чи аж у Вербовім на гостині?

Знов розквітла лугова герань,
Ніби подих осені, тривожна.
А між нами - та незрима грань,
Що лиш раз її переступити
можна.

Все ж мені ввижається твій крок,

І задума, й вуса, і усмішка,
І в руках безсмертників
пучок,
І червоним вишита манішка...

Й визріває думка: як же слід
Чесно і красиво жити вміти,
Щоб по смерті ще багато літ
Образ твій нагадували квіти!

Петро Ребро


О, ЯК ВИ СЕРДЕЧНО ЛЮБИЛИ...

Як нині, йдете по морозі,
одверті весіннім дивам.
І навіть "стовпці голомозі"
ввижаються вербами вам.

Так мало про зими, так мало
писалося, вчителю, вам...
Доволі ж було матер'ялу -
як в ожеледь деревам.

Здавалося вам і в морозі,
що бризкає гіллям кора,
що всяка зима на порозі -

"знеможена і стара".

Весни ви не ждали у гості
з вузької кватирки вікна.
"На сонце! На вітер! У простір!
Там ходить вселюдська весна..."

О, як ви сердечно любили
зелені озимі клини,
майстрів золотої хлібини,
весняний рушник борозни!

З любов'ю до неньки-природи,
а не до словес - куряви -
поемою "Хлібороби"
ввіходили в класику ви.

Не тьмяним мазком акварельки,
а густо, як сонях цвіте,
стоїть перед нами Земелько
і літо його золоте.

І осінь, і "клавіатура
борін" на органі ріллі.
І вся хліборобська натура,
і мрія: летять журавлі...

Так мало про зими,
так мало писалося, вчителю, вам...
Доволі ж було матер'ялу -
як в ожеледь деревам.

Так мало про літо і осінь,
все більше - про весновій...
У молодому колоссі -
як в ореолі ви.

І вічному проростанню
зірна й тепер, як на те,
про осінь вашу останню
вишня і взимку цвіте.

Микола Лиходід

ВАСИЛЕВІ ЛІСНЯКОВІ

Він мені говорив щиросердно
і тихо,
Як умів говорити Лісняк:
- Напиши, Іван, книгу, напиши
оту книгу,
Що мені не дається ніяк.
Він тоді не згадав про козацькі
могили,
Про Супутники теж не згадав.
Ми ішли Запоріжжям
сталевокрилим
І стожарились маки заграв,
І веселка цвіла з берегів, наче арка,
І Дніпро бунтував із турбін,
І на Хортиці билася електрозварка,
Наче крила жар-птиць голубі.
І проспекти росли, наче крила
із ночі,
Ворушилась од росту земля,
Бо не сплять запоріжці, поети
і зодчі,
Поети і зодчі не сплять.
Їм немає часу на дешеві інтриги:
Кожній хвилі нема вороття.
Я колись напишу, напишу оту книгу,
І співавтором буде життя.

Іван Лисенко
Від`їджаючи у відрядження
в Кам`янку-Дніпровську. Запоріжжя,1953

ПАМ'ЯТІ ВАСИЛЯ ЛІСНЯКА

Дядьку Василю, кобзарю із нашого
виднокола, наша хлоп'яча сільська любове,
у ніч листопадну заплакав над вами колос
і всі зернята - вкраїнське село Вербове.

А коли понад вами земля задубіла
і проплив листопад понад нашими чолами,
то в діда Андрія сорочка біла
поросла квіточками чорними.

А там, поза вами, поети й поетики,
що ви їм назичили щастя підківок,
йдуть на ваш вогник, скинувши еполетики,
йдуть з Гуляйпіль і з Білоцерківок.

І світяться звечора на вашому павітті
свічки золоті і мідяні окремо.
І ми записали в граматку своєї пам'яті,
що вам треба жити, допоки ще ми живемо.

Бо ви ж незабутні, і зовсім не голосом,
не галасом, а мовою вечоровою,
а ще побратимством з бурштиновим
колосом із волею нашою подніпровою.

Ви ж незабутні своїми чистими очима, і
серцем, і всім до останку, а ще думками
тими врочистими,
з якими вдягали свою вишиванку.

І цю незабутність не вкласти в звичайне - ні
в книг степові шелестючі віночки:
ані у пам'ятники копійчані,
ні в оду посмертну на двісті рядочків.

Мені незабутні ви, як людина,
що чесно жила під сонцем і жалами,
мені незабутні ви, наче днина,
що так і цвіте волошковим кружалом.

Дядьку Василю без ореола,
дядьку поете з хліборобовими очима:
хай ваші вікна в таврійське поле
будуть завжди одчинені.

Микола Лиходід