Олександр Черніцький

И если умирает человек,

С ним умирает первый его снег,

И первый поцелуй, и первый бой...

Все это забирает он с собой.

(Е. Евтушенко)

Догоряла досвітня зоря. А десь там, де починався обрій, ліниво і якось нехотя загорався рожевим відблиском світанок. Доспівував в гущавині свою гілкову серенаду соловей, м’яка роса дихала прохолодою з трав. А серед них мирно паслися коні, смакуючи соковитою травою. Ген далі, біля старої верби, навприсядки сидів хлопчина, замріяно поглядаючи в далечінь. І вчувалося йому чи то сон, чи то марево: розрізаючи грудьми повітря, мчить він шалено удалеч на міцному вороному коневі; тільки мелькають навстріч дерева, кущі... А кінь несеться вперед і нема спину ні його шалу, ні сміливості його наїздника.

Простий сільський хлопчина понад усе любив з дитинства коней. Міг годинами напроліт ходити за ними, годувати їх сіном, розчісувати гриву. Дорослі дядьки часом жартували: “Дивись, Сашко, а то ненароком коні зуба виб’ють, як тоді дівчатам будеш свистіть?!” А той, посміхаючись, спішив першу-ліпшу вільну хвилину на колгоспну стайню. Любив їздити верхи, сам міг без сторонньої допомоги запрягати в упряж. А про літо і говорити не доводилось. Тільки наступали канікули - Сашко вже в степу, допомагав вівчарям пасти отару, а то й телят довірять на вигін вигнати. І більшого щастя тоді для хлопчини і не треба було: степ, простір і вірний товариш вороний.

А ще, згадує його мама - Віра Олексіївна - любив її син тварин. Де б не з’явилось приблудне кошеня чи цуценя - Сашко його ніс додому. І дарма, та вдома тих кошенят чи цуценят було вже чимало: саме такого їм,  пояснював хлопець, і бракувало. Сам доглядав тварин, лікував, вихожув від ран.

“Сашко був таким, як усі хлопці в класі, хіба що трішки неспокійній, до всього йому було діло, з усім він хотів розібратися сам, все спробувати своїми руками. Можливо, через оцю свою цікавість і вважали його “шибайголовою ”. Коли клас ішов в похід - саме Сашко відповідав і за намети, і за розведення вогнища. Якось виходило, що він непомітно керував усім класом. Душею був відвертим, любив людей, працю. Ота його непосидючість, що була ще за шкільною партою, залишилась і після служби в армії. Мабуть, тому і подався в “дальнобійники ”. А шофер із нього був - яких ще пошукати треба, про таких говорять - ас. Вже три рази збиралися однокласники Сашка на зустрічі випускників. На жаль, в останнє його серед нас вже не було»

(Із розповіді однокласника Жука М.І)

В школі вчився посередньо. Праця, фізкультура, ПВП - відмінно. Любив працювати в майстерні на верстаках. А ще - походи, в яких брав на себе усю організаторську роботу: чим доїхати чи як дійти, на чому приготувати кашу і з чим її зварити - то все було його обов’язком.

Після 9 класу пішов вчитися до Чубарівського профтехучилища. Потім - робота в колгоспі, на фермі. Перед армією - знову Чубарівка: направлення військомату на курси водіїв. Ось тут і була його улюблена справа: з нього вийшов справжній шофер. Коли тепер у селі згадують Сашка, в першу чергу говорять що він був водієм від Бога, тобто природженим асом. Роботу свою любив, його старенький ЗІЛ бігав, як заведений: завжди доглянутий, відремонтований.

А потім - армія. Попав в Афганістан. А так, як був водієм, то посадили його за кермо УРАЛа. Він перевозив вантажі по всій країні. Доводилось доставляти як боєприпаси, так і тіла загиблих товаришів. Бував в найнебезпечніших місцях. Ходити по-одному заборонялося: скрізь чатувала смерть. Автомобіль все ж був надійним захисником, якщо брати до уваги, що одягалися вони як місцеві жителі. Сашко потім згадував, що автомат весь час тримав на колінах, так як був водієм. А хлопці до крові натирали собі ремнями автоматів, так як ті завжди висіли у них напохваті, спереду.

Батьківські спогади про службу сина скупі, так як Сашко мало про це розповідав. Один епізод запам’ятався Вірі Олексіївні - мамі солдата, спомин - найстрашішний епізод в солдатській службі сина. Був випадок коли через невірно передані координати наші солдати повністю знищили мирне село. За жорстоку помилку розплатилися негайно: за лічені годин перекинули на кордон з Пакистаном. А хвилювання за те, що сталося, й досі ще не покидали солдата, не давали спокійно спати, хоча смерть не раз була поряд потім.

Доля тоді ще була милостивою до Сашка. Скільки друзів загинуло, скільки їх він перевіз своїм УРАЛом... Перед очима - вузькі гірські дороги по обидві сторони якоїсь гори, яким, здавалось, не буде кінця-краю. Спереду, три машини їхали обережно, бо знали, що щохвилини могли їх обстріляти, чого найбільше не бажали - збулось. Два душмани, з яких один - зовсім хлопчина, вели прицільний обстріл машин. Загорілась одна машина потім інша, і охоплені полум’ям навічно пішли в прірву. А разом з ними Сашкові друзі. І тільки тоді командир дав наказ стріляти. Тоді впоралися...

Довгих вісім місяців не було від сина листів. Сльози, розпач, відчай - ось чим жили тоді батьки. Прийшлось турбувати навіть військкомат. І тільки при зустрічі з сином дізнались правду. А нервове напруження і невріваженість ще довго спостерігалися у сина.

Після повернення з армії, Саша одружується, працював у Запоріжжі на одній з автобаз. Дитяче захоплення їздою переросло в його професію, багато років провів за кермом КАМАЗу.  Возив будівельні матеріали в зону Чорнобильської аварії, в Арменію - в район землетрусу.

Життя Олександра Черніцького трагічно обірвалося в 1993 році. Примхлива річ - життя. Кому відміряє і почесті, і славу, і довгий вік, а кому... Де не глянеш - а життя уже згасло. І скільки б ще жити і жити, скільки незакінчених справ лишилось, скільки мрій  ще не здійснилось, а людини вже немає. І тільки пам’ять лишається по ній та квіти на могилах. А ще, як було на похоронах Олександра Черніцького, довгі, протяжні гудки автомобілів, що запали в серця односельцям: то друзі по роботі прощались навіки зі своїм побратимом. І тільки надпис на могилі, як дань їхньої поваги до товариша, лишиться назавжди.