Дацінько Віталій Васильович

Афганістан залишив в серці слід.   Там перевали білі від снігів .
По всіх полеглих плаче Україна,
В її сльозах і сум, і біль, і гнів.

Шум моторів заколисував. Поруч мирно посопував літній чоловік, одягнений у строгий чорний костюм, він нагадував якогось директора чи чиновника, з яким і заговорити було трохи лячно. А поговорити хотілося. Хотілось відвести душу, розповісти комусь, навіть хай чужому, яка біль і острах ятрять її материнське серце, хотілося, щоб те, про що вона безупинно думала останні тижні, було гіркою помилкою, щоб, нарешті, прокинутись вранці з відчуттям спокою... Та, на жаль, цього не сталося, через декілька хвилин літак приземлиться в Ташкенті, потім - Термез, і вона побачить свого молодшого сина. Яка доля чекає його попереду.

Дацінько Віталій Васильович народився і виріс в селі Вербове Пологівського району Запорізької області, був меншим у сім’ї, а тому, мабуть, зростав непосидючим і цікавим.
Йому, як меншому, прощали дитячі витівки і пустощі. В школі не виділявся серед інших дітей. Хоча, мабуть, впадало у вічі те, що любив усе, що пов’язане з електрикою. Далось взнаки, що татко його працював в колгоспі електриком. Ніхто краще за нього не міг на уроці фізики провести дослід, пов’язаний з якимись дротиками, лампочками та іншим специфічним знаряддям. А ще - Віталій на всі випадки життя знаходив приповідки: він міг дослівно прочитати фразу з вірша, чи вдало вставити в розмову прислів’я. Знав напам’ять багато віршів, особливо любив Висоцького. Через це спілкуватись з ним було цікаво. Друзів мав багато.

Після школи закінчив курси трактористів і водіїв при Чубарівському ПТУ, потім Токмацьку школу ДОСААФ. В 1984 році був призваний на дійсну службу, разом з земляком-тарасівцем Володимиром Лебедем прибув у Термез, а звідти - в Афганістан.

Перша зустріч з тією країною майже шокувала хлопця: нестерпна жара, коли температура в затінку доходить до 60°, скелі навкруги, гола місцевість. Та згодом до цього звик. Розташувались біля Джелалабада. Був водієм МТБЛ, приймав участь у боях під Кабулом, іншими населеними пунктами.

Майже всю країну довелось пройти під час бойових операцій в складі групи з 8 чоловік і їх “залізного” товариша.

8 березня 85 року Віталій запам’ятав на все життя: в цей день був найтяжчий для нього бій. Разом з першим промінням сонця гори обізвалися шквалом вибухів і стрільби. Два тижні з короткими перепочинками продовжувались бої. Було багато поранених і вбитих. З неба валились атаки вертольотами. Здавалось, горіла сама земля... Картина була страшною. Спали бійці в тягачах, годували їх сухим пайком. Вперше побачив, що український борщ буває і законсервованим. Відпочивати в бригаді доводилось рідко. Втіхою був японський телевізор в МТБЛ, хоча й показував чужі програми.

До всього звик простий сільський хлопчина в далекій країні. Не було вже страху, не було здивування, лишилась одна біль - біль за товаришами, які загинули там. Надивився і на муки, і на біль поранених. Це, мабуть залишило слід в серці: став мовчазнішим, замкнутим.

3 лютого 1987 року стали для Віталія кінцем усіх випробовувань і жахів - хлопців літаками вивозили на Батьківщину.

Дружив з Олексієм Поповим, бачився з ним після армії, переписувався. Теплі спогади лишилися про комбата Хлєбнікова, старшину Хільковича.

Два роки тяжкої солдатської служби залишили слід в душі, на психіці. Сім’я розпалась, десь ростуть без батька донька і син, який, як дві краплі води схожий на батька... Та поволі життя налагоджується. Разом з другою дружиною працюють , живуть та знову випробовують долю. А в селі сумувати і жити минулим часу немає: робота, город, господарство. Так і злітають дні...

Див. Шляхами Афгану (Вербівські воїни-афганці)

http://www.verbove.zp.ua/2014/02/blog-post_23.html