День пам'яті Героїв Небесної сотні -
                                               «У нашій пам’яті вони назавжди...»

                            Пам`ятаємо,  але  не  пишаємося.

15 лютого 2019 року минає 30 років з дня виведення радянських військ з Афганістану. Війна, розв’язана керівництвом Радянського Союзу заради контролю над частиною Центральної Азії, тривала понад 9 років. У ній брали участь більш ніж 160 тисяч українських військовослужбовців, понад три тисячі українських солдат і офіцерів загинули. Донині десятки вважаються зниклими безвісти.

Війна в Афганістані тривала довгих 10 років. Молоді  хлопці  йшли на службу до армії  не  знали що їм готує доля, йшли не за орденами і медалями, свято вірячи, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.  Головною нагородою для тих хто уцілів – стало життя, а для загиблих – пам'ять. Воїни, хто дожив до кінця війни, повернувся додому, живуть і трудяться серед нас, але в їхніх серцях все ще живе війна.  Неоминула і наших жителів села ця війна.  13 жителів нашого села  віддали  свій інтернаціональний  обов’язок, на  щастя всі вони  повернулися  живими, але з душевною раною від  пережитого та побаченого. Не  говіркі,  ці тепер уже  чоловіки, не  діляться  пережитим і побаченим та  головне  всі  вони  залишилися  гідними людьми і  синами  своєї  країни.  Важку школу афганської війни пройшли близько 200 жителів нашого району.  8 воїнів -інтернаціоналістів нагороджено орденом Червоної зірки, 15 - медаллю “За відвагу”, стільки ж медаллю “ За боєві заслуги”. Згадай мо  і про наших земляків – афганців.  Серед цих 200 пологівських хлопців - 13  наших односельців:

                                                   Бакута  Іван  Іванович

                                                  Дацінько  Віталій  Васильович

                                                  Іщенко  Олександр  Миколайович

                                                  Качан   Володимир  Олександрович

                                                  Коломоєць  Володимир  Миколайович

                                                  Курай  Іван  Іванович

                                                  Матвієнко  Володимир  Олександрович

                                                  Мірошниченко  Василь  Васильович

                                                  Самара  Володимир  Володимирович

                                                  Черніцький  Олександр  Іванович 

                                                  Халявка  Іван  Іванович

                                                  Харченко  Григорій  Григорович

                                                  Шаповал  Леонід  Васильович

 13 хлопців з одного села пройшли через війну в Афганістані і всі повернулися живими і здоровими.  На сьогоднішній день, нажаль залишилося в живих, три воїни –інтернаціоналісти, які проживають і працюють у селі.   Загибель,  поранення, хвороби та зламані долі  тисяч цих людей.  Тому цей день має стати днем пам’яті і визнання історичних помилок, щоб убезпечитися від їх повторення. Пам’ятаємо, але не пишаємося. Це був один із злочинів комуністичного режиму, який забрав життя тисяч українців на чужій землі, за чужі ідеї та інтереси. Кожен, хто достойно пройшов через пекло Афгану, заслуговує на шану. Але згадування про радянську агресію проти іншої країни, особливо, в час коли жертвою агресії стала Україна — не привід для гордощів чи гучних святкувань.

З  днем  любові та дружби.

                   " Літа, ніби помахи крил голубиних..."

30  січня  знаменна  дата села Вербове, бо ж кожен хоча б раз у своєму  житті чув -" Лісняк, Василь Андрійович Лісняк - це наш земляк, поет , "Співець таврійського степу...". Так всі ми пам`ятаємо  нашого славнозвісного поета, гарного вусаня у вишитій  сорочці.
111 років тому з`явився малюк, долею якому було написано стати творцем  прекрасного, а саме написати  п`ять поетичних збірок - "Широкі простори", "Уміння жити", "Борозна", " Зоряний світанок", "Люблю село", з яких одна - "Зоряний світанок" побачила  світ уже  після  смерті поета. Крім поетичних збірок, перу Василя Лісняка належать книжка сільських картин "Уміння жити"(1962), нарис "Дорідні зерна", виданий окремою брошурою, низка прозових етюдів та фрагменти повісті "Земля матінка". Нелегким було життя Василя Андрійовича, як і всі  діти того часу , з раннього  дитинства допомагав  батькам у полі, де  під час відпочинку  милувався рідними степами, зачаровувався піснею солов`я. Навчився  слухати дихання свіжозораної  ріллі, думи достигаючого  колосся, серенади  степових  цвіркунів, музику  чистої  блакиті... Та ось на  порозі перша  світова війна, громадянська... І Василь Лісняк  тільки у 16 років закінчив 4 класи початкової школи, пробує писати  перші  вірші. Та на жаль настали  тяжкі роки 1932-1933 років. Великий  голод  прийшов  і до  нашого  села, батько й мати писали з Вербового: "Приїжджай, сину . Нема кому  працювати, нема що їсти.." Аби  допомогти рідним,  Василь з 1933 по 1937 рік  працює в штаті Пологівської газети "Колективні лани". Досить часто друкував свої  вірші  у республіканській періодиці, де їх помітив і оцінив Павло Тичина. На  початку 40-х років працював у газеті в Гуляйполі, водночас навчався у місцевому педагогічному  технікумі , не вдалося  завершити освіту: почалася  війна. Василя  узяли в армію. У жовтні 1941 року у бою під  Красноградом  на Харківщині його  важко  поранило осколками  снаряду. Один  потрапив у руку, інший застряг біля серця  так і лишився там до кінця життя. Свої враження,  мрії, думки  Василь переносить у віршованій  формі на папір. У липні 1944 року, на фронт, Лісняка наздогнала приголомшуюча звістка: його  прийняли до Спілки письменників України. Нарешті  настав  довгоочікуваний мир, на  грудях у Лісняка рясніли нагороди - орден Червоної Зірки, медаль "За  перемогу над Німеччиною". У 1951 році Лісняка  запросили в Запоріжжя очолити обласне літературне об`єднання, працював в обласній газеті "Червоне Запоріжжя". У газеті "Запорізька правда" Лісняк працював близько десяти років. Акуратно і досконало готував кожен матеріал, їздив у відрядження зате дома його чекали дружина, діти, затишок, улюблені вареники й кавуни. Люди говорили про Лісняка: " Це  той чоловік з пишними вусами, який ходить у вишитій сорочці". Захищаючи українську мову та ідеологію українського патріотизму та не знайшовши підтримки, довелося покинути роботу в газеті і йти на вільні хліба.   11 листопада1963 року  його серце, поруч із яким з війни причаївся  осколок, не витримало, бо ще страшнішим  виявився "осколок" підозр і звинувачень у націоналізмі. Поет  залишив цей  світ у 55 років, не встигнувши дописати поему "Життя" про Олександра Довженка.
Ось  на основі таких  фактів, з життя поета , провели вогник пам`яті у приміщенні сільської бібліотеки, запрошені гості поділилися своїми спогадами, а саме Дмитренко Ольга  Петрівна розповіла, як будучи малим дівчиськом бачила цього вусаня в білих полотняних штанях та вишитій сорочці у своїх батьків. Присутні ознайомилися з віршами наших односельчан, присвячених В.А.Лісняку,  написані Заіченком С.О. та Пальком І.І., а потім всіх присутніх запросили до сільського музею де всім присутнім  запропонували спробувати запашний чай, який дуже любив Василь Андрійович, про який він говорив: цей чай пили здавна, пили у Вербовому, в моїй родині. Рецепт не складний: почавити вишні з цукром, залити свіжим чає з гілочок вишні ... І розіллються в хаті  пахощі літа  та саду, що  росте в  степовому селі.  Так це дуже смачно ми дотримались усіх  тонкощів рецепту, завідуюча бібліотеки Халявка Н.І,  спекла і пригостила смачними пирогами.    31 січня,  учні   5-7 класів Вербівської ЗОШ завітали до музею з учителем історії Пода А.С., завучем Самарська О.В. та організаторами Лемішко Г.В., Харченко О.Б. читали вірші, ознайомилися з експозиціями, пригощалися солодощами. Цікаво було дивитися на дітей, особливо у кого горіли оченята, і які захотіли взяти прочитати книгу Лісняка, маємо надію що слава нашої землі поповниться ще новими віршами майбутніх поколінь, бо вербівська земля родюча та багата талантами.